Раніше поляків часто ставили нам у приклад — Бальцерович, «шокова терапія», реформа місцевого самоврядування, євроатлантична інтеграція. Але після перемоги у 2015 році партії Prawo i Sprawiedliwość взірцевість Польщі дещицю потьмяніла. Правий крен протверезив тих, хто бездумно лементував про успішність польської трансформації. Тим не менше, саме сьогодні досвід поляків може стати нам у нагоді — наші сусіди вже більше двадцяти років практикують вибори за пропорційною виборчою системою з відкритими партійними списками. Це система, на яку в нас покладають великі, та не завжди виправдані сподівання. Ми дослідили, як відкриті списки працюють у поляків, до яких наслідків призводять і чому це важливо для українців.
Виборча система — це набір стимулів, які визначають поведінку партій, кандидатів та виборців. Це як у футболі: величина поля та ігровий час вимагають від футболістів відповідної фізичної підготовки; можливість отримати жовту або червону картку в більшості випадків стримує гравців від того, щоби не перетворити футбольне поле на боксерський ринг; обмежена кількість замін вимагає від тренера відповідної стратегії — коли і як їх проводити. Чому це важливо? Бо тільки розуміючи, як побудована система стимулів і як вони працюють у комплексі, можна збільшити власні шанси на перемогу. Інакше, залишається сподіватись на прихильність фортуни або випадковість. Банально? Так, коли йдеться про футбол. Ні, коли йдеться про виборчі системи. Тож, на яких стимулах побудовані польські відкриті списки й до яких ефектів вони призводять?
Як це працює
Польща поділена на 41 виборчий округ. Від одного округу обирається від семи до двадцяти депутатів. Усього — 460. У кожному окрузі партії висувають окремі партійні списки. Кожна партія може висунути у два рази більше кандидатів. Наприклад, якщо від округу обирається двадцять депутатів, то в партійному списку в цьому окрузі може бути максимум сорок кандидатів.
Порядок кандидатів у списку визначає партія, але виборець голосує за конкретного кандидата зі списку. Щоби потрапити до парламенту, партія повинна набрати не менше 5 % голосів виборців, блок партій — не менше 8 %. Депутатами від партії стають кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів у кожному окремому списку. Скажімо, певній партії в окрузі перепало п’ять депутатських мандатів. Депутатами партії від округу стають п’ять кандидатів із найбільшою кількістю набраних голосів. Ми використали результати голосування на останніх виборах до Сейму та виявили декілька системних ефектів польської виборчої системи.
Забагато кандидатів не буває
Форма виборчого бюлетеня — те, яким чином громадяни голосують — змусила польські партії наповнювати свої виборчі списки максимальною кількістю кандидатів. Оскільки виборець голосує за конкретного кандидата, а не за партію, то чим більше кандидатів висуває партія, тим більше голосів набирає. Навіть якщо за деяких кандидатів проголосують тільки їхні родичі та сусіди — кожен додатковий голос наближає партію до подолання виборчого бар’єру. Особливо це стосується тих партій, які балансують на межі проходження. Наприклад, партія Polskie Stronnictwo Ludowе набрала 5,13 % голосів виборців і потрапила до Сейму. На графіку нижче чітко видно, що партії використовують можливість заповнити виборчі списки кандидатами по-максимуму. Характерно, що подібні стратегії адаптували всі партії, які потрапили до парламенту, незалежно від їхнього рівня підтримки. Звісно, сам по собі факт максимального наповнення партійного списку не є гарантією потрапити до парламенту. Як от, наприклад, це було з Zjednoczona Lewica, якій забракло 0,45 % голосів, щоби подолати бар’єр. Але тут йдеться, швидше, про однаковість реакцій різних партій на той самий стимул виборчої системи — форму бюлетеня, яка передбачає виключно персональне голосування.
Зверху чи знизу?
На минулих виборах від 75 % до 100 % кандидатів, залежно від партії, стали депутатами за порядковістю, яку визначила партія. 100 %, 95 % та 94 % кандидатів від партій Nowoczesna Ryszarda Petru, «Kukiz’15» та Polskie Stronnictwo Ludowе відповідно стали депутатами за порядковістю в списку. На графіку нижче помітно, що депутатами «всупереч» визначеній порядковості стали майже 25 % та 20 % від Platforma Obywatelska RP та Prawo i Sprawiedliwość. Се ля ві, але статистика показує, що чим вищий загальний результат партії, тим більше шансів у її кандидатів, які знаходяться на нижчих позиціях у списку, здобути депутатський мандат. Іншими словами, якщо поляк хоче стати депутатом від великої партії, то в нього є шанс, навіть якщо партія поставила його на нижче місце в списку. Якщо ж він хоче стати депутатом від малої партії, то або він проситься на перше місце в списку, або бере участь у виборах зі спортивного інтересу, без шансів на персональний успіх.
Позиція кандидата в списку сама по собі може впливати на шанси перемогти. Якщо кандидат знаходиться на першому місці в списку, це автоматично допомагає йому здобути додаткові голоси. Як це працює? Є частина виборців, для яких більш важливо віддати голос за політичну партію, ніж за конкретного кандидата. На практиці такі виборці віддають свій голос за першого кандидата в списку як прояв своєї підтримки партії загалом. Таким чином, «першачкам» перепадає «добавка» у вигляді, власне, голосів таких виборців. Проте, є нюанс. Якщо на місці першого кандидата був би Інцитат, тоді такий підхід працював би ідеально. Усе було б зрозуміло — кінь Калігули набирає голоси не завдяки тому, що він кінь, а тому, що його господар — римський імператор.
Розглянемо зворотну ситуацію — список партії Prawo i Sprawiedliwość. в окрузі № 19 Mazowiecki-Warszawa очолював Ярослав Качинський, який набрав більше 200 000 голосів. Це більше, ніж сумарна підтримка всіх інших кандидатів Права і справедливості в цьому окрузі. Навряд чи можна сказати, що кандидат Качинський здобув такий результат виключно завдяки першому місцю в списку.
Хто кого тягне?
Польські відкриті списки демонструють, що результат партій забезпечується значною мірою «партійними локомотивами» — кандидатами, які розташовані на перших місцях у партійних списках. На графіку зображено співвідношення між голосами, які набрали кандидати, що знаходились на перших місцях у списках і решта кандидатів. Найбільш суттєвий внесок у загальний результат зробили «першачки» партії Nowoczesna Ryszarda Petru, найменший — Polskie Stronnictwo Ludowе. Партії з вищою підтримкою — Prawo i Sprawiedliwość та Platforma Obywatelska RP — демонструють меншу кількість голосів від «локомотивів» у загальному заліку — 27 % та 35 % відповідно.
Виникає запитання «яйця й курки», а саме — хто кого тягне? Бренд партії витягує кандидатів чи персоналії кандидатів витягують партію? Наразі це питання ми залишаємо відкритим, оскільки дані, які використовувались для аналізу, не дозволяють запропонувати обґрунтовану відповідь.
Що нам із того?
Досвід того, як відкриті списки працюють у Польщі, безумовно, є для нас корисним. Він допомагає краще зрозуміти як працюють стимули у системі відкритих списків і як ці стимули впливають на поведінку партій, кандидатів та виборців. Зрозуміло, що досвід Польщі потрібно сприймати критично з огляду на декілька важливих речей.
По-перше, польські відкриті списки відрізняються від тих, які пропонують українцям.
Також треба пам’ятати, що відкриті списки в сусідів використовуються вже більше 20 років. Основні гравці адаптували свої виборчі стратегії й поведінку під правила гри. Тому ефекти відкритих списків на перших виборах будуть відрізнятись від ефектів, скажімо, на п’ятих виборах. Розуміти це означає не потрапити в полон завищених очікувань щодо нової виборчої системи.
По-друге, польська партійна система відрізняється від української більшою стабільністю і кращою інституціоналізацією. Відповідно, стратегії українських партій можуть відрізнятись не лише з огляду на відмінність виборчої системи, але й через те, власне, якими є ці партії.
По-третє, моделі виборчої поведінки польського й українського виборця можуть суттєво відрізнятись. Скажімо, що більше впливатиме на вибір українця — лого партії чи персональні якості кандидатів у списках? Чи взагалі він голосуватиме преференційно, враховуючи форму бюлетеня, яка йому пропонується? Ресурсна теорія в політології стверджує, що не завжди виборець володіє часом та інтелектуальним багажем, щоби вникати в різницю між кандидатами, вивчати їхні біографії, знайомитись із тим, що вони пропонують.
Тим не менше, досвід сусідів дозволяє побачити виклики та питання, які постануть перед нами в разі запровадження відкритих списків. Ігнорування або небажання бачити ці виклики закінчиться черговим розчаруванням в новій виборчій системі.
При підготовці матеріалу було використано дані з офіційного сайту Державної Виборчої Комісії Республіки Польща.
Олександр Тирон, Назар Бойко, Моніторингово-аналітична група «ЦИФРА»