Якщо за допомогою інтернету здійснюють покупки, сплачують за комунальні послуги, переказують кошти, то чому через мережу не можна голосувати? Здавалось би, цілком резонне питання, яке передбачає однозначну відповідь. Однак, зразу виникає настпуне питання – чому ж тоді до інтернет-голосування відносяться настільки обережно, щоб не сказати скептично? В тому числі в країнах, які займають перші позиції у світових рейтингах розвитку демократії. Показовим є досвід Норвегії.
Перший експеримент із інтернет-голосуванням відбувся на місцевих виборах 2011 року. Тоді участь у експерименті взяло 10 муніципалітетів з 429. Через два роки, на парламентських виборах 2013 року, інтернет-голосування практикувалось вже у 12 муніципалітетах. Двісті п’ятдесят тисяч норвежців могли проголосувати з робочого місця, власної оселі чи навіть улюбленого ресторану. Приблизно сімдесят тисяч скористались цією можливістю. Загалом, з технічного боку експеримент виявився успішним і не мав жодних серйозних недоліків. Однак, вже на парламентських виборах 2017 року цей спосіб волевиявлення не був доступний для виборців. Що ж змусило відмовитись від загальнонаціонального впровадження інтернет-голосування чи, хоча б, продовження експериментів з метою подальшого тестування системи?
Основне завдання, яке уряд Норвегії намагався вирішити впровадженням інтернет-голосування, було залучанення тардиційно пасивних соціальних груп до виборів. Очікувалось, що молодь, пенсіонери, неповносправні братимуть більш актвину участь у виборах, якщо виборчу скриньку «помістити» у їхні комп’ютери, планшети або мобільні телефони. Також інтернет-голосування розглядалось як можлива альтернатива голосуванню поштою. Варто зауважити, що виборці у визначених муніципалітетах могли проголосувати як через мережу, так і традиційно – за допомогою паперового бюлетеня. У 2013 році виборці мали трьохтижневе вікно напередодні дня голосування, щоб віддати свій голос через мережу.
Впровадження інтернет-голосування складалось з чотирьох основних етапів.
Перший етап, протягом якого розроблялось програмне забезпечення, тривав два роки – з 2011 по травень 2013 року.
На другому етапі відбувалась перевірка та реєстрація виборців у системі. Протягом двох місяців – з липня по серпень 2013 року – проводилась реєстрація усіх бажаючих проголосувати онлайн. Виборець повинен був зареєструвати свій мобільний номер у централізованому урядовому реєстрі (онлайн-реєстрація). Після того як номер був успішно зареєстрований, для кожного виборця друкувалась спеціальна персоналізована каркта, яка доставлялась йому поштою. Для виборця ця каркта була найважливішим елементом всієї процедури інтернет-голосування. Вона містила список усіх партій, які брали участь у виборах. Кожній партії було присвоєно чотиризначний номер-код. Такий код присвоювався у випадковому порядку і був індивідуальним для кожної каркти виборця. Для прикладу, виборець, який хотів віддати свій голос за, скажімо, Робітничу Партію, повинен був ввести чотиризначний код цієї партії, який був вказаний на його індивідуальній картці. Цей код не співпадав з кодами для цієї ж партії на картках інших виборців. Щоб убезпечити систему від сторонніх втручань і запобігти можливості вирахування того, які номери партій були надіслані до якого виборця, було розроблено спеціальну систему шифрування. Ключ для дешифрування даних був розділений на частини між членами спеціально створеного комітету – Internet Election Committee (IEC). Цей комітет був створений спеціально для виборів 2013 року. Він складався з 9-ти членів, у кожного з яких була частина ключа дешифрування у вигляді спеціальної смарт-карти. Для того, щоб оримати доступ до даних після завершення голосування, мінімум шість із дев’яти членів комітету повинні були одночасно скористатись своїми смарт-картами, у такий спосіб сформувавши ключ для дешифрування даних. Ці смарт-карти були надзвичайно важливою частиною процесу і створювались безпосередньо на другому етапі роботи системи.
Третій етап, власне, саме інтернет-голосування, починалось 12 серпня і тривало до 6 вересня 2013 року включно. У цей проміжок часу кожен виборець сам вирішував, коли йому зручно було віддати голос за обрану партію. Для цього він мав відвідати спеціальний, побудований на Javascript веб-сайт (evalg.stat.no). Після того як виборець перейшов на цей сайт, система автоматично виконувала перевірку, чи відповідає браузер виборця мінімальним вимогам для забезпечення роботи системи голосування. Далі, у разі успішної перевірки, виборцю пропонувалось увійти в систему голосування. Для цього він міг скористатись трьома можливими способами: банк-ID, персоналізована смарт-карта або урядовий міні-ID. Оскільки вибори у Норвегії передбачають відкриті партійні списки, виборець голосував не лише за партію, але й за конкретного кандидата зі списку. Коли вибір було зроблено, його потрібно було підтвердити натисканням спеціальної кнопки (Submit). Далі дані передавались на сервер для зберігання результатів у Vote Collection Server (VCS), а виборцю, як підтвердження того, що все пройшло як слід, надсилалось СМС-повідомлення. Це повідомлення містило чотиризначний номер партії та спеціальний хеш-рядок. Номер партії з СМС мав співпадати з номером партії, вказаним на персоналізованій карті виборця. Якщо виборець голосував за Партію Праці, номер у якої на картці був 1234, то в СМС-повідомленні він мав бути ідентичним. Це означало, що система правильно визначила, за кого було проголосовано. Хеш-рядок міг бути використаний у будь-який момент для того, щоб переконатись, що голос дійсно збережений в електронній системі. Така перевірка не показувала самого вибору, а лише те, чи збережено голос. Перевірку можна було здійснювати тільки до моменту початку підрахунку голосів.
Останній, четвертий етап, передбачав встановлення результатів інтернет-голосування. Інтернет-голосування завершувалось за два дні до дня голосування. Протягом цих двох днів у системі інтернет-голосування виконувались дві процедури – очищення і перемішування голосів.
Очищення – процес, який забезпечував потрапляння до підрахунку лише останнього інтернет-голосу виборця. У випадку, якщо було зафіксовано, що виборець також проголосував у звичайний спосіб, відвідавши одну з доступних дільниць, система анульовувала його інтернет-голоси.
Перемішування відповідало за те, щоб усі зв’язки між виборцем і його голосом були розірвані. Після цього процесу уже неможливо було встановити, який голос належить якому виборцю.
Процес підрахунку розпочинався у ніч після виборів, після того як усі виборчі дільниці були закриті. Для цього, як згадувалось раніше, члени IEC збирались разом і у режимі прямої трансляції перед журналістами та публікою і об’єднували свої смарт-карти для того, щоб отримати доступ до результатів голосування. Після того, як результати інтернет-голосування було встановлено, вони вводились в центральну електронну систему для подальшого встановлення загальнонаціональних результатів.
Незважаючи на переваги системи інтернет-голосування, а також на усі згадані вище безпекові запобіжники, у норвезької системи, зрештою як і у будь-якої системи голосування через мережу, є серйозний недолік. А саме – таке голосування відбувається у неконтрольованому середовищі, що ставить під загрозу один із базових принципів волевиявлення – таємницю голосування. Найбільше занепокоєння викликала можливість «сімейного голосування». Коли літнім людям, які не надто добре дають собі раду з електронікою, допомагали б їхні діти або онуки. Або ж, навпаки, коли молодь голосувала б під наглядом батьків. І в першому, і в другому випадку принцип таємності голосування було б порушено. Наскільки реальними, а не надуманими були ці загрози? Результати соціологічного дослідження, яке проводилось у 12 муніципалітетах через тиждень після дня голосування 2013 року, частково дали відповідь на це питання. Респондентам запропонували декілька сценаріїв, пов’язаних з інтернет-голосуанням. Так, 85% респондентів повністю або частково погодились з твердженням, що «чоловік може допомогти своїй слабо зрячій дружині проголосувати через інтернет і, таким чином, побачити за кого вона віддала свій голос». Ще 62% не побачили проблеми в тому, «щоб двоє друзів разом проголосували через інтернет і знали про вибір один одного». 63% понвістю або частково погодились, що «матір може допомогти своєму сину проголосувати через інтернет і бачити за кого той віддав голос». У абсолютній більшості з шести запропонованих сценаріїв респонденти не бачили проблеми у тому, щоб таємниця голосування була порушена. Також слід зауважити, що за результатами соціології 97% респондентів категорично неприпустимою вважали ситуацію, коли б «виборець за 1000 крон проголосував би за партію свого товариша». Ці результати свідчать на користь того, що респонденти категорично негативно ставляться до продажу виборцем свого голосу, однак, не бачать проблеми у тому, щоб рідні та близькі люди знали про волевиявлення один одного.
Для того, щоб, з одного боку, виборці могли уникнути тиску, а, з іншого боку, у нечистоплотних політиків не виникало спокуси купувати голоси, інтернет-голосування тривало більше трьох тижнів. Тобто, протягом цього часу виборець міг голосувати і переголосовувати стільки разів, скільки йому заманеться. Звичайно, в кінці дійсним вважався останній відданий голос, а попередні анульовувались. Це мало б дати можливість виборцям, на яких чинився тиск, переголосувати так, як вони того бажали. Також це мало б демотивувати «скупщиків голосів» витрачати ресурси без гарантії того, що це справді допоможе їм отримати більше голосів. Адже, одержавши винагороду і проголосувавши «так як треба», виборець міг опісля переголосувати «так як вважє за потрібне». Також, у випадку, якщо б виборець вирішив змінити своє волевиявлення вже після того, як інтернет-голосування було завершено, він міг це зробити у традиційно-паперовий спосіб, на дільниці. У цьому випадку його інтернет-голос анульовувався, а дійсним вважався голос, відданий за допомогою паперового бюлетеня.
Такий запобіжний механізм, однак, мав один потенційний недолік. А саме, створював простір для стратегічного голосування. Наприклад, ви проголосували за партію А. Через два тижні, переглядаючи результати соціології, ви побачили, що ваша партія ітак набирає достатньо голосів для проходження. А от проходження її майбутнього партнера по коаліції Б – під питанням. Відповідно, перед виборцем виникає спокуса переголосувати за партію Б, щоб збільшити її шанси на проходження до парламенту. Подібна мотивація може спрацьовувати і у разі голосування за конкретного кандидата. Якщо протягом виборчої кампанії з’явиться компрометуюча інформація про кандидата, виборець може переголосувати за іншого кандидата.
Проте, основним фактором, який зіграв проти інтернет-голосування, була безпека. Беручи до уваги велику кількість інформації про стороннє втручання у виборчі процеси інших країн, завжди залишався ризик зриву чи некоректного встановлення результатів виборів, які базуються лише на голосуванні онлайн і не передбачають страхівки у вигляді паперового бюлетеня.
Все це спричинило велику кількість дискусій та суперечок щодо переваг або недоліків голосування через мережу. Основним противником інтернет-голосування від початку експериментів виступала опозиційна Партія Праці (Arbeiderpartiet). У 2013 році саме ця партія отримала парламентську більшість і, як результат, у червні 2014 Міністерство Місцевого Урядування та Модернізації прийняло рішення про припинення експериментів з інтернет-голосуванням.
Роман Свердан, Моніторингово-аналітична групи «ЦИФРА», Львів-Осло-Львів